СУЧАСНИЙ ПОГЛЯД НА ТЕХНОГЕННУ БЕЗПЕКУ

 

На початку третього тисячоліття основні процеси життєдіяльності людства все більше набувають ознак системної кризи, причинами якої є глобалізація всіх сфер суспільної діяльності, загострення негативів загального цивілізаційного техногенезу. Це зумовлює необхідність проведення узгодженої політики у сфері безпеки управлінськими, господарськими та суспільними інституціями кожної держави. Принципове значення цієї політики диктує нагальну потребу фундаментальних наукових досліджень для подолання кризових явищ у суспільстві, що можливе за умов організації наукового моніторингу, прогнозування, здійснення превентивної політики, запровадження систем управління безпекою на всіх ієрархічних рівнях держави.

Підтримання стійкої динамічної рівноваги держави можливе за умов зменшення соціальних криз, катастроф і надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та послаблення ступеня їх впливу на суспільство.

Це викликано тим, що упродовж останніх десятиліть перед суспільством постійно постають якісно нові небезпеки, що набувають надзвичайно великих масштабів.

Соціальні, економічні, техногенні, природні та інші види ризиків стають сьогодні предметом наукових досліджень. Найбільш інтенсивним і потужним джерелом генерування нових видів ризиків є небезпека, що виникає внаслідок впливу промислових аварій і катастроф. Кількість і наслідки великих промислових катастроф за останні 30–40 років свідчать про тенденцію постійного підвищення техногенних ризиків. І хоча суспільство, захищаючись від техногенних аварій, використовує широкий спектр правових, організаційних, управлінських, технічних і науково-методологічних засобів, зазначена тенденція демонструє недосконалість стратегії забезпечення стабільного розвитку.

Нарощування кількості суспільних інфраструктур призводить до помилкових і некомпетентних рішень, пов’язаних з розвитком господарського комплексу держав. Однією з причин є відсутність критеріїв безпеки, що мають застосовуватися у процесі прийняття державних рішень. Нині людство тільки вчиться протистояти надзвичайним ситуаціям, що породжені індустріальним суспільством. Сучасна наука поки що не знає, до яких нових катастроф призведуть високі технології. Ці аспекти ставлять перед наукою завдання створити теоретичний апарат, який би вивчав динаміку таких складних систем, як соціум, біосфера та техносфера.

Згідно з концепцією сталого розвитку людства, забезпечення безпечних умов життєдіяльності — одне з глобальних суспільних завдань. Його виконання пов’язують сьогодні з управлінням різноманітними суспільними ризиками. При цьому для національної безпеки особливий інтерес становлять стратегічні ризики, що мають домінантне значення для забезпечення стійкої динамічної рівноваги держави і зумовлюють необхідність адекватного реагування з метою збереження її цілісності, якісних і кількісних параметрів. Зазвичай, під стратегічними ризиками розуміють таке сполучення ймовірностей появи кризових явищ чи катастрофічних ситуацій та очікуваної від них шкоди, які істотно знижують рівень захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Для реалізації безпечного розвитку держави визначення, аналіз і оцінка стратегічних ризиків мають фундаментальне значення. Адже втілення в життя ідеї гармонізації процесів функціонування соціуму можливе лише тоді, коли суспільство має оцінки стратегічних ризиків, і вони закладаються в програми соціально-економічного розвитку країни та її регіонів. Спираючись на оцінки реальних ризиків, держава зможе формувати комплексну систему заходів щодо забезпечення на конкретній території гарантованого рівня ризику життєдіяльності людини на певний період. Такий підхід у майбутньому має стати домінантним у практиці соціально-економічного планування. Визначення, аналіз і оцінка стратегічних ризиків є передумовами створення державних механізмів, здатних протистояти системним кризам.

Враховуючи наведені аспекти, визначимо таке питання - чи існує техногенна криза? Відповідь залежить від наявності чи відсутності стратегічних техногенних ризиків у нашій державі.

У світлі спільної для всіх країн загрозливої тенденції посилення ризиків щодо функціонування техносфери тема визначення і оцінки стратегічних техногенних ризиків в Україні потребує нині ґрунтовних досліджень. Деякі з них відомі і є предметом наукового обговорення. До них, наприклад, можна віднести архаїчність технологічного укладу, відсутність розвинених систем управління безпекою потенційно небезпечних об’єктів (далі – ПНО), до яких також відносяться об`єкти підвищеної небезпеки (далі – ОПН), старіння основних фондів, незадовільний технічний стан споруд, конструкцій, обладнання та інженерних мереж. Відсутність можливості виділення у найближчій перспективі необхідних фінансових ресурсів на підвищення технологічної безпеки небезпечних промислових об’єктів шляхом оновлення їх технологічного парку визначила головним науково-технічним підходом у вирішенні цієї проблеми — прогнозування залишкового ресурсу, встановлення прийнятного рівня ризику і продовження проектного терміну експлуатації. Фактично, це є започаткуванням в Україні управління техногенним ризиком функціонування всього господарського комплексу держави.

 Погоджуючись з ключовим значенням для України проблеми ресурсу основних фондів, слід, однак, звернути увагу на деякі концептуальні моменти, що стосуються більш широкого тлумачення технологічної безпеки і подальшого розвитку сфери забезпечення техногенної безпеки загалом.

Отже, головним напрямом забезпечення технологічної безпеки ПНО в Україні і, відповідно, пріоритетом техногенної безпеки, визнано продовження залишкового ресурсу основних фондів, вжиття заходів попередження надзвичайних ситуацій і створення автоматизованих систем раннього виявлення надзвичайних ситуацій та оповіщення населення у разі їх виникнення.

Маючи суто науково-технічне спрямування, підвищення рівня техногенної безпеки зачіпає разом з тим цілий комплекс концептуальних, методологічних, правових та управлінських проблем не лише галузевого, а й загальнодержавного характеру, розв’язання яких має вирішуватися не тільки суб`єктами господарювання, а й на рівні держави.

Проте, якщо з боку суб`єктів господарювання мають виконуватися суто технічні рішення, від держави вимагається утворити чітку систему правового, нормативного спрямування, вжити заходів з визначення технічного оснащення прийнятих рішень та забезпечити відповідний державний нагляд за станом виконання прийнятих рішень у сфері техногенної безпеки.

Зважаючи на те, що засади техногенної безпеки до цього часу не повною мірою окреслені в українському законодавстві, техногенна безпека, як складова цивільного захисту, також не виділена до окремої сфери у Законі України «Про правові засади цивільного захисту". Відповідно і в нормативно-правовому полі техногенна безпека не має повноцінного оформлення, оскільки розділ техногенної безпеки як цілісна система нормативно-правових документів поки що не сформовано.

До сфери цивільного захисту віднесено захист населення переважно від надзвичайних ситуацій техногенного характеру. Однак такий підхід стосується загроз, що виникають на промислових підприємствах і впливають на рівень безпеки людини безпосередньо під час виникнення техногенних аварій. Він не відображає сутності техногенної безпеки самих об`єктів небезпеки та їх впливу на інші об`єкти.

Зі свого боку термінологія техногенного характеру, притаманна ПНО, як і концептуальні питання безпеки будь-яких об’єктів економіки, є в Україні предметом наукових досліджень і потребують свого опрацювання.

Найбільш ємним є термін «техногенна безпека», оскільки він охоплює практично всю техносферу, військові, сільськогосподарські, штучні космічні об’єкти тощо, аварії на яких становлять загрозу для населення, інших об`єктів та довкілля. З огляду на сучасні погляди на категорію «безпека» як на визначальний параметр державного управління, можна дати таке визначення поняття «техногенна безпека»: «це ступінь (рівень) захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від надзвичайних ситуацій техногенного характеру на потенційно небезпечних об’єктах». Головна мета системного забезпечення техногенної безпеки у розвинутих країнах - запобігання великим промисловим аваріям. Останнє найточніше пояснює сучасне розуміння техногенної безпеки.

Розглядаючи техногенез як процес зміни природних комплексів під впливом виробничої діяльності людини, можна виділити як засоби, так і способи цієї діяльності. Очевидно, що способи у сучасному розумінні є аналогіями технологічних процесів. Це є певною підставою для підпорядкування термінів «технологічна» та "промислова" терміну «техногенна». Окрім того, з огляду на визначення поняття «технологія», можна стверджувати, що технологічна безпека є безпекою «методів обробки, виготовлення, зміни властивостей, форми сировини, матеріалів або напівфабрикатів, що застосовують у процесі виробництва для отримання готової продукції». Це формулювання можна назвати визначенням суто технологічної безпеки, яке є більш теоретичним, ніж прагматичним, оскільки на практиці ми маємо справу з конкретною реалізацією технологічного процесу, що змушує нас розглядати певні його складові, які і зумовлюють рівень комплексної технологічної безпеки.

По-перше, це природа технологічного процесу. Слід зазначити, що від методів обробки, виготовлення, зміни властивостей, форми сировини, матеріалів чи напівфабрикатів, що застосовують у технологічному процесі, залежить рівень його потенційного ризику. Прикладом може бути перехід на нові технології виробництва вибухових речовин, що орієнтуються на застосування для промислових потреб речовин нового класу — більш ефективних і безпечних емульсійних вибухових матеріалів — наприклад, пауергель, україніт, емоніт, анемікс. Перевагою такої вибухівки є те, що всі її окремі компоненти є безпечними. Лише через 15 хвилин після їх з’єднання безпосередньо у свердловині утворюється вибухівка, яка в разі невикористання впродовж 30 днів втрачає свої руйнівні властивості і перетворюється на звичайну безпечну речовину. Таким чином, технологічний процес, що має справу з виготовленням зазначених вище компонентів, за своєю природою є більш безпечним, ніж, наприклад, технологічний процес виробництва тротилу.

По-друге, це споруди, конструкції, устаткування, технічні пристрої та інженерні мережі, за допомогою яких реалізують технологічний процес. Від надійності і безпечності цих компонентів (основних фондів) залежить рівень безпеки технологічного процесу. Оскільки показники безпечності основних фондів змінюються протягом життєвого циклу, то підтримання їх на заданому нормативному рівні вимагає застосування відповідних превентивних заходів. Рівень безпеки техніки, що використовують для забезпечення технологічного процесу, насамперед залежить від відповідних конструкційних рішень.

По-третє, це помилкові дії персоналу, який обслуговує технологічний процес, чи людський чинник. Помилки можуть бути технічного, організаційного та управлінського характеру. В окремих випадках вони спричиняють такі відхилення параметрів робочого режиму устаткування або пошкодження останнього, що можуть призвести до великих промислових аварій. Для послаблення негативного впливу людського чинника важливу роль відіграють різноманітні запобіжні технічні засоби, системи управління безпекою небезпечних об’єктів та системи раннього виявлення надзвичайних ситуацій, поєднані із системами оповіщення населення.

Фактично, врахування зазначених складових дає змогу говорити про безпеку таких техногенних утворень, як технологічні комплекси, що і асоціюється часто з поняттям «технологічна безпека». Зміст техногенного об’єкта і його безпеки є набагато ширшим. Він може включати один чи кілька технологічних комплексів, різноманітні інфраструктури, споруди, інші об’єкти, які в комплексі визначають його інтегральний рівень техногенної безпеки. Є також техногенні об’єкти, у функціонуванні яких не можна виявити певний технологічний процес у його термінологічному розумінні, як, наприклад, мости, автомагістралі, житлові споруди, греблі та ін. У таких випадках техногенна безпека ототожнюється з технічною безпекою цих об’єктів, для яких проблема ресурсу стає основною. Слід також додати, що рівень техногенної безпеки об’єкта залежить від дії четвертого чинника — стихійних природних явищ. Останнє змушує звертати особливу увагу на безпеку промислових об’єктів, що вичерпали свій нормативний ресурс і не мають достатньої стійкості до негативного впливу навколишнього природного середовища.

Безумовно, рівень загального спрацювання споруд, конструкцій, устаткування та інженерних мереж в усіх галузях економіки України зосереджує основну увагу саме на проблемі ресурсу. Відповідно, продовження залишкового ресурсу дозволить підвищити рівень безпеки небезпечних промислових об’єктів України. Однак слід зауважити, що половина кількості аварій і надзвичайних ситуацій техногенного характеру, що сталися в Україні в останній час, зумовлена іншими чинниками. Останні поділяють на технічні, організаційні та психофізіологічні. Рівень безпеки технологічних комплексів визначається значною мірою безпечністю технологічного процесу, надійністю автоматизованих систем управління, зокрема автоматизованих систем протиаварійного захисту, людським чинником.

Переважну більшість сучасних технологічних комплексів відносять до категорії складних технічних систем, компонентами яких є вимірювальні і керуючі пристрої, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, технологічне устаткування, споруди, люди-оператори та ін. Сутність технологічного комплексу якнайкраще пояснює поняття «складна система»: «це упорядкована множина структурно взаємопов’язаних і функціонально взаємодіючих різнотипних систем, об’єднаних структурно у цілісний об’єкт функціонально різнорідними взаємозв’язками з метою досягнення цілей за певних умов». Серед особливостей технологічних комплексів слід виділити наявність у них «різнотипних систем» та «функціонально різнорідних взаємозв’язків». Закони дії складних систем не завжди відомі і часто мають імовірнісну природу, дія таких систем значною мірою визначається людським чинником, і це привносить додаткову невизначеність. Функціонування таких систем є багатоаспектним. Звідси головною особливістю забезпечення їх технологічної безпеки є багатоцільовий характер організаційних, управлінських і технічних вимог, що висувають з метою запобігання великим аваріям і катастрофам.

Проблема техногенної безпеки України має розглядатися як складова комплексу сучасних системних завдань, що стосуються безпеки функціонування всіх небезпечних промислових об’єктів.

Якщо раніше у сфері управління техногенною безпекою акцентувалося на розвитку служб і видів забезпечення «поставарійної стадії» і головним був принцип цивільної оборони «вчасно реагувати і ліквідовувати», то нині відбувається перенесення акценту на забезпечення «превентивної стадії». Постала необхідність науково-методологічного забезпечення реалізації превентивної політики, концептуалізація якої є наріжним каменем у розбудові національних систем управління техногенною безпекою. Сучасний погляд на способи стабілізації техносфери виділяє такі ключові концептуальні положення: управління техногенним ризиком, системний аналіз і застосування моделі ПНО як складних технічних систем, організація об’єктових систем раннього виявлення надзвичайних ситуацій.

Неможливість досягнення абсолютної техногенної безпеки і необхідність застосування концепції ненульового або прийнятного ризику — сучасні засади розв’язання проблем безпечної життєдіяльності. Фактично, це означає формування нової ідеології стосовно протидії техногенним аваріям і катастрофам, що і призвело до зародження такої нової галузі, як «управління техногенним ризиком».

Концепцію управління техногенним ризиком на практиці реалізують з огляду на такі найвідоміші і популярні принципи:

1.              ALARA — «зменшувати ризик, наскільки це можливо»;

2.              ALARP — «зменшувати ризик, наскільки це прийнятно»;

3.              «вживати всіх необхідних превентивних заходів»;

4.              «застосовувати найбезпечніші технології».

Модернізація управління техногенною безпекою в Україні можлива за умов зміни стереотипів управлінського мислення і зачіпає всі ієрархічні рівні: державний, корпоративний і об’єктовий. Причому її системний характер вимагає обов’язкового посилення державного регулювання у цій сфері. Політика запобігання великим аваріям на об’єктовому рівні в управлінському і організаційному плані висуває головну задачу є запобігання аварійних ситуацій та спричинених ними смертельних і групових нещасних випадків. Дані стосовно України свідчать, що у 70% випадків причини мають організаційний характер, у 20% — технічний, 10% — психофізіологічний.

Управління техногенною безпекою повинна бути інтегроване з такими системами менеджменту ПНО: управління якістю, екологічного управління, забезпечення здоров’я працівників, технологічного управління тощо. Ідеологія, яка закладається в таке управління, полягає в забезпеченні його впливу як протягом превентивної стадії, так і після виникнення надзвичайної ситуації.

Сучасна інтерпретація такого компонента, як управління техногенною безпекою діючих ПНО, що мають у своєму складі технологічні комплекси, полягає насамперед у визначенні критичних значень параметрів цих комплексів, за яких вони переходять у небажаний режим (аварія чи катастрофа). Задаючи, контролюючи та змінюючи ці параметри так, щоб вони не набували критичних значень, можна уникнути розвитку тих сценаріїв, що призводять до аварій на керованому об’єкті.

Питання про ефективність національної техногенної безпеки нині вирішують залежно від того, наскільки це сприяє виходу України на траєкторію безпечного розвитку промисловості. Проте на тлі повільних темпів оновлення технологій правомірно казати про реальну загрозу технологічної кризи. Тоді як розвинуті країни концентрують ресурси для розвитку галузей, що визначають постіндустріальну технологічну структуру суспільства, наша країна основні зусилля спрямовує на підтримання застарілих технологій індустріальної епохи. Відсутня сучасна стратегія технологічного розвитку України, не мають належного розвитку альтернативна енергетика, біотехнологія, інформатика, мікромеханіка, телекомунікації тощо. Йдеться про принциповий перехід від наявного набору технологій, пов’язаних з надмірним споживанням невідновлюваних джерел енергії та природних ресурсів, до спектру технологій, здатних забезпечити стабільне існування для наступних поколінь за рахунок належного рівня продуктивності і ресурсної безпеки. У такому самому сенсі мають розглядатися широкі міждисциплінарні проблеми, пов’язані зі стратегічними ризиками у сфері техногенної безпеки.

НА САЙТ